Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)

Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.

Хорхе Люїс Борхес. Гітара

Гітара
 
Я побачив Пампу
з патіо будинку в Буенос-Айресі.
Коли я увійшов, її не було видно.

Вона лежала собі верчика
десь у надрах рвучкої гітари.
Аж раптом випросталася,
щойно правиця стялася зі струнами.
Не знаю, що саме вони прикликали;
мабуть, то був вітер із Півночі,
та я побачив Пампу.
Цілі оберемки неба
над пучечком трави.
Самотній пагорб
зусібіч оточений застиглими відстанями,
а згори все падали й падали
нові і нові ліги.
Я бачив таку простору рівнину,

що Богові не треба було в ній пригинатись,
єдине місце у світі, де він міг прогулятися вільно.
Бачив зморену Пампу,
яку колись жахали люті набіги місцевих племен,
що тепер живуть у непорушному спокої, замирені.

Я бачив усе це одночасно,
поки струни крушилися
у такому, як оцей, хитливому ритмі сарандео.

(І бачив також її,
ту, що пам‘ять про неї оживає у будь-якій музиці.)
Аж поки пристрасна гітара
вибухнула раптовим катаклізмом,
і мене облягла тиша,
і життя стало понуро завмирати.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітки 

Пампа — південноамериканська степова рівнина. Це не власна назва, написання цього слова з великої літери є в цій поезії поетичним засобом.

Патіо — внутрішній дворик.

Ліга — міра довжини, 5,5 км.

Сарандео (есп: zarandeo) — жіноча танцювальна фігура в багатьох аргентинських танцях, коли жінка танцює для чоловіка і красиво розмахує спідницею, показує, яка вона гарна, а він в цей час танцює для неї сапатео (zapateo) — фігури на кшталт чечітки. Про це розповіла мені Ірина Корсак (яка знає, здається, геть усе про аргентинський фольколор, Аргентину і загалом Латинську Америку) — і я їй дуже за це дякую.

Ця поезія являє собою цікавий приклад римованого верлібру (саме верлібру, бо попри її наявність, рима тут не є регулярною, а отже, вірш залишається вільним — vers libre). Рима тут асонансна, при чому, на відміну від типово еспанського асонансу, голосні, що слідують за останнім наголошеним голосним кожного вірша, тут не збігаються (тобто це такий собі чистий асонанс, як його визначає Ігор Качуровський). Рядки римуються десь підряд, десь через один-два, основна рима на А, однак з 7-го рядка від початку з’являється рима на Е, спочатку епізодично, ближче до кінця вона починає домінувати, а в кінці знов активно проявляється рима на А. При чому це римування підтримується і внутрішними асонансами у «сильних долях» віршів цього твору. У перекладі цей ефект зберігся, його базові асонанси — А та І. Подібне римування має поезія Крайобраз Федеріко Гарсії Льорки.

Хорхе Люїс Борхес. Емануїл Сведенборг

Емануїл Сведенборг
 
Поміж — і осторонь людей він слідував,
Вищий над їхню метушню даремну;
Та називав на ймення потаємні
Тих янголів, з якими був бесідував.
 
Очам земним побачив недоступне:
Космічних тіл палаючі дороги,
І кришталеві лабіринти Бога,
І інфернальні насолоди переступні.
 
Знав, що Блаженство райське, як і Пекло
Живуть в душі, в її фантазіях мітичних;
Мов грек, він усвідомлював, що Вічности
 
Причетні ми, бо день наш — її дзеркало.
Вкарбовано в його латині строгій
замежні речі без коли й для чого.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У перуанського поета Сесара Вальєхо (1892–1938) є сонет «Пальто, капелюх, рукавиці», останній рядок якого з усією очевидністю перегукується з останнім рядом цього Борхесового сонета:

el cómo qué sencillo, qué fulminante el cuándo!

у перекладі:

«коли — негайним стало і як — видима річ!

Борхес, який видав збірку, до якої входить цей сонет, у 1964 році, звісно, читав, Вальєхо, бо то поет світового рівня, але як пояснити цей перегук: чи це алюзія або омаж (данина поваги), чи просто щось, що застрягло в підсвідомості і так реалізувалося, а чи звичайний збіг — про то ми не дізнаємось.

Хорхе Люїс Борхес. Епітафія

Епітафія

Ми вже є забуття, в яке поринемо.

Персть первовічная, котра і спомину

про нас не матиме: Адам прикро-червоний

й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.

Ми вже — дві дати на могильнім камені:

початку та кінця, тріюмф на лицях

у смерти, розпад гидко-соромітський,

саван, труна та співи поминальні.

Я не настільки нерозумний, щоб триматися

за чарівливі звуки свого імени,

Бо весь у роздумах про ту людину,

яка нічого про земну себе не знатиме.

Під Неба синню, так байдужо тихою,

ці роздуми мені — остання втіха.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)